Я мешкаю в селі на в’їзді до Чернігова. На 9 день війни ми сім’єю вирішили виїхати, коли рашисти вже впритул обстрілювали місто, згоріло кілька будинків на початку мого села і я постійно переживав, що від пострілів вилетять вікна, – так вони тремтіли.
У моїй машині не було бензину, але добре, що половина бака була у сестри дружини. На її машині ми й виїхали.
За 4 доби проїхали/простояли в заторах всього 700 км і дісталися Чорткова, де оселилися в квартирі знайомої з Варшави. Ще днів через 10 я зміг до Чорткова витягнути сім’ю співробітника моєї організації. Удвох ми й почали діяти.
Перші дні пішли на те, щоб акліматизуватися, стати на облік у військкоматі, видихнути стрес та облаштувати простір, де житимемо. Рухали меблі, ліжка, знімали килими зі стін – робили затишок у чужому будинку. Для мене це завжди перший крок – створити свій безпечний простір.
Я почав думати: а що я зараз можу робити? На що можу реально впливати? Тільки так можна впоратися зі страхом та розгубленістю – окреслити межі свого впливу.
Я не розумів, чи може працювати організація, оскільки бухгалтер з печаткою та директор з правом підпису опинилися в окупації без зв’язку. Але якщо не можу працювати як раніше, то може моїм скілам можна знайти застосування тут, у місті.
Я вирішив піти до мера та запропонувати свої послуги. І коли приїхав мій колега, ми прийшли на розмову. Змалювали свій бекграунд і що могли б робити. А оскільки наші напрацювання пов’язані із залученням зарубіжних партнерів під різні проекти та роботу з громадами, то Володимир Шматько одразу сказав: “Хлопці, ви мені потрібні тут.”
Так і почалося наше 3-місячне співробітництво. Починали з малого: приходили на суботники та прибирали місто. Згодом зустрічі стали регулярними, де ми окреслили своє розуміння того, чим можемо допомогти. Організували зустріч із активними переселенцями Чорткова. Розповіли людям про своє бачення та запропонували долучатися.
Поступово ми познайомилися з колегами та мером іншого довколишнього міста Копичинці. Почали працювати над концепцією спільного проекту, спрямованого на адаптацію переселенців у цих містах. У це ми вклали 2 місяці своєї роботи.
Оскільки раніш ми багато працювали з темою ментального здоров’я, тілесної терапії, майндфулнес, то попросили відділ культури Чорткова допомогти нам знайти приміщення. На його базі ми почали проводили для переселенців заняття з травмою через тіло. Це стало віддушиною для нас.
Потім почули, що громаді була потрібна допомога у конкретних фізичних речах: гуманітарка, ремонт приміщення під хостел для переселенців тощо. І хоча це не наш профіль, за тиждень ми знайшли 6 робочих контактів. І ще за тиждень по трьох із них почалася робота. В результаті місто отримало 300 тис. грн на ремонт шелтера.
Коли ми поверталися до Чернігова, то за спиною залишалося чимало зробленої роботи та нові друзі.
У нас вийшло:
1) не дати самим собі повірити у власне безсилля,
2) залучити гроші на ремонт шелтера,
3) дати базові поняття роботи з травмою бажаючим переселенцям,
4) відновити старі зв’язки з колегами з польського Ржешова (який тепер стане містом побратимом Чорткова),
5) повірити, що за муніципальної підтримки практики з НУО можуть дуже допомогти будь-якому місту,
6) досвід відновлення з Чорткова перенести до Чернігова та запустити заміну вікон у власній громаді,
7) знайти нових друзів.
Все решта не вийшло.
Юрій Трохименко
