Абетка тіла: як ми вчилися жити в тілі, а не поруч із ним
Багато хто з нас роками живе поруч зі своїм тілом, а не в ньому. Тіло возить нас на роботу, тримає в руках дитину, плете сітку або роздає гуманітарну допомогу, але саме воно рідко чує від нас: “дякую”, “ти в порядку?”, “чого ти хочеш”.
Цілий тиждень 7-12 вересня на курсі “Абетка балансу” ми вчилися це змінювати.
Одна учасниця написала, що все життя ходила поруч із власним тілом, як із сусідкою, з якою так і не познайомилася по-справжньому. А цього тижня вперше почала його чути: помітила затиснуту діафрагму, поверхневе дихання, м’язи, стиснуті в постійній готовності до чогось. Наприкінці тижня вона вперше за довгий час заплакала. І вперше за довгий час змогла дихати на повні груди.
Фраза Юрія “до себе як до котика” стала для декого внутрішнім дороговказом на весь тиждень.
Інша учасниця боялася, що відчута втома це знову депресія, з якої колись важко виходила. Виявилося простіше і чесніше: вона просто втомилася. Різниця між цими двома станами повернула їй спокій.
Ще одна учасниця вже тиждень живе без протитривожних. Каже, що навчилася ловити напругу в тілі раніше, ніж та встигає перерости в мігрень на кілька діб.
Це не диво і не швидкий рецепт. Це практика, яку вели Вікторія Солоніцина та Юрій Усович: тілесна терапія, дихання, увага до сигналів, які тіло подає щодня, але які легко навчитися не помічати.
Навіть онлайн, через екран, народжувався простір, де можна було не бути сильною. Просто бути.
Тіло чекало на цю розмову довго. Дякуємо всім, хто наважився її почати.
Проєкт «Зміцнюючи серця: Культивування добробуту в громадському секторі України під час війни» реалізується за підтримки National Endowment for Democracy (NED).
