Вночі в Україні буває дуже темно.
Буквально, бо іноді зникає світло. І внутрішньо, бо наша тривога не дає заснути. Тіло не відпускає. Душа мовчить, або, навпаки, кричить. Емоції сильні, живі, іноді неможливо витримати. Ми не вибираємо, коли вони прийдуть. Але мусимо якось з ними бути.
У нашій культурі нас виховували, що соромно «переживати занадто». Надто плакати, надто боятися, надто злитись. Але правда в тому, що в нас всередині часто вирує буря. Особливо з 22 року.
А іноді ми просто не відчуваємо. Наче всередині “нічого”, тиша. Заморожена. Бо колись було так боляче, що психіка вирішила: «Краще ніяк».
І все це нормально в такий дикій ситуації. Все це про те, як наш організм навчився виживати.
Але якщо дуже довго жити в такому режимі, рано чи пізно система почне бойкотувати. По-різному. Це вже інша історія.
Якщо ви відчуваєте надто багато, ви якби не ви. Якщо не відчуваєте нічого, ви також себе не впізнаєте. І якщо іноді здається, що вже не знаєш, як бути? Може, саме тоді час дати собі трохи уваги… трохи ніжності. Одною думкою, одним пальчиком.
Тепер, все особливо оголене. Все важливе. Й одна з тих, хто наважилася про себе подбати, вчора каже мені: «Я сьогодні вперше після початку повномасштабки “пішла в люди”, зустрілась з подружкою»… Йохооо!!!
Бо раніше вона просто була так заморожена, що зробити навіть такий рух – зустрітись з кимось на каву, було нереально. Не було сил. Для мене це вже перемога, не просто сесія.
Це ще тільки керунок в сторону повернення до себе, нормального життя. Але це вже зміна в реальності.
Напишіть коментар, якщо хочеться чимось поділитися. Або просто прочитайте і залиште собі цю думку:
“Те, що ти щось відчуваєш означає, що ти живеш. А це вже немало.”
Wika Solonitsyna
@Тексти, які підтримують тих, хто підтримує.
Проєкт “Зміцнюючи серця: Культивування добробуту в громадському секторі України під час війни” реалізується за підтримки National Endowment for Democracy (NED).
